Лазарук Віктор
(народився 1933)
Віктор Антонович Лазарук народився 3 листопада 1933 року в с. Дубова Ковельського району в родині землероба і музиканта.
Після закінчення філологічного факультет Львівського університету ім. І.Франка, працював у редакції журналу „Жовтень", в обласній організації Товариства охорони пам'ятників історії та культури, у луцькому Будинку природи. Нині – провідний редактор редакційно-видавничого відділу Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки „Вежа". Делегат установчого з'їзду народного руху України (1989), на якому був обраний членом Великої Ради. Голова обласної екологічної асоціації „Зелений світ". Член Спілки письменників України з 1968 року.
Автор книг „Синь озерна" (1963), „Музика верховіть" (1966), „Шацькі озера" (1975) , „Сині очі Волині" (1979), „Озерний дзвін" (1982), „Глаголи Землі" (1987), „Літораль" (1990), „Вікна" (1995), „Світязь" (2001).
Ще в дитинстві Віктор Лазарук захоплювався поезією, любив слово. Творчість цього письменника, справді, перейнята любов'ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і неляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя.
З віршів автора „Озерного дзвону" постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежить від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона – центр його поетичної істоти. Рідна Ковельщина, мати Волинь надає йому не тільки жаги життя, а й глибокої і щирої ліричності.
Два цікавих краєзнавчих нариси „Сині очі Волині" і „Шацькі озера" свідчать про поетичний хист автора. В його поезії ми не відчуваємо „краєзнавчої" замкнутості: маючи волинські та поліські пейзажі, він ставить питання ширші і завжди вміє знаходити зв'язки між своїми і загальнолюдськими сучасними боліннями. В поезії Віктора Лазарука природа виступає як безборонна й довірлива дитина, яку легко обдурити, перемогти, збезчестити.
Можна сказати, що на Волині і навіть в Україні немає такого письменника, який би так болісно переживав за природу рідного Полісся. Скільки перепадало опальному авторові за його питання, які ніяк не хотіли вписуватися в рішення пленумів і авторитетних заяв чинів. Удари під він видихував не один рік.
Своєю творчістю поет, прозаїк пробуджував щемкий біль і тугу за тим, що вже ніколи не повернеться у лоно рідної природи. То – вічний біль.