Іван Багряний
[Лозов’ягін Іван Павлович]

(письменник)

ародився 2 жовтня 1906 року в селі Куземиному, звідки походила його мати, — це тоді в Зіньківському повіті Полтавської губернії (тепер — Охтирщина, Сумської області). Батько малярував. 1923 року Іван закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 навчався в Київському художньому інституті. Та до захисту диплома справа не дійшла: не допустили — «неблагонадійний». А треба сказати, що в цей час Багряний вже був відомий як письменник і мав політичний ярлик — «куркульський ідеолог».
У 20-х роках Іван Павлович перебрав чимало професій, був навіть політінспектором міліції. Всі ці «ходіння» дали йому великий досвід і розуміння справжньої суті навколишнього життя. З 1926 року, коли в журналі «Глобус» з’явився його перший вірш, він став швидко входити в літературу. Ім’я Багряного зарясніло на сторінках журналів «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плужанин», «Гарт», «Кіно». 1927 виступав і як прозаїк, автор цікавих оповідань. Тоді ж дебютував збіркою віршів «До меж заказаних». Влітку 1927 року молодий Семен Журахович зустрів його в Яреськах на Полтавщині, де в ті роки відпочивали на псільських берегах українські письменники і художники.
1929 року вийшла поема «Аве Марія», яку на третій день після виходу конфіскували. 1928 в Охтирці писав, а в 1930 році видав знаменитий роман у віршах «Скелька». Назва цього твору походить від села, яке сусідувало з Куземиним і Грунню, батьківщиною О. Вишні. В основу твору письменник поклав місцеву легенду з XVIII сторіччя (та й архівні матеріали) про те, як українські селяни, доведені до відчаю насильством колонізаторів, знищили монастир, осередок русифікації і покріпачення на Слобожанщині.
Дуже активно працював Іван Багряний у 1928 — 30 роках. У цей час були написані романи і поеми «Батіг», «Собачий банкет», «Вандея», «Гутенберг», епопея «Комета» та інші. 1930 року вийшла збірка оповідань «Крокви над табором». У травні того ж року гурт письменників, до якого входили, крім Багряного, Підмогильний, Тенета і Антоненко-Давидович, зустрічала Полтава — вони здійснювали велопробіг від Києва до Дніпропетровська. На літературному вечорі в Полтаві Багряний читав «Вандею».
Влітку 1932 року на вулиці в Харкові Багряного заарештували. Протягом року від сидів у в’язниці — тривало слідство в справі «політичного самостійницького українського ухилу в літературі». Ні більше, ні менше! 1933 року одержав 5-річний термін, який почав відбувати в таборах БамЛАГУ. 1936 юнак тікає з Далекого Сходу, добирається до рідних місць і... знову потрапляє до харківської в’язниці. За два з половиною роки перебування в ній 83 дні відсидів у камері смертників. Враження цього періоду знайшли пізніше відображення в повісті «Сад Гетсиманський». 1940 року відпустили на волю з підірваним здоров’ям. Замешкав в Охтирці без права виїзду. Якийсь час працював у місцевому драмтеатрі декоратором.
З початком війни письменник потрапляє в ополчення, та врешті-решт залишається в окупації. Тепер він редактор газети «Голос Охтирщини», сповідує ідеї самостійної України. Але німці прийшли з завойовницькою метою і тому не могли сприяти національно-визвольним настроям і діям українців. 1942 року вони занесли ім’я Багряного в список для страти згідно з курсом щодо української національної інтелігенції.
Івану Павловичу пощастило врятуватись. Узимку 1943 Охтирку визволили радянські війська, і письменника мобілізують в армію. По дорозі німці бомблять ешелон, і Багряний опиняється знову дома. Тут НКВД починає всерйоз займатися «зрадником». Захопивши рукописи, Багряний прямує до Києва, а звідти до Львова. Там він займається творчою працею, пише роман «Звіролови» («Тигролови»), на деякий час пристає до УПА.
Влітку 1944 року німці відправляють його в табір остарбайтерів поблизу Берліна. Перед падінням рейху Багряний тікає в Австрію — спершу в Тироль, потім в Інсбрук, звідки в 1946 році перебирається в Баварію, у містечко Новий Ульм, де знаходився великий табір українців, які не бажали повертатись в Україну. Це був кінцевий пункт життєвого шляху Багряного.
У Новому Ульмі Іван Багряний засновує газету «Українські вісті», створює об’єднання МУР (Мистецький Український Рух), очолює УРДП, обирається головою Української Національної Ради. В цей час він пише сотні публіцистичних статей. Великого розголосу набула його брошура «Чому я не хочу повертатись до СРСР?», опублікована в 1946 році. У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932 — 33 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі.
Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».
«Я не хочу вертатись на ту «родіну»... Я беру це слово в лапки як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам совітською пропагандою. Большевики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою цю страшну «тюрму народів», звану СРСР».
Після цього обгрунтованого виступу І. Багряного західні влади задумались і стали позбуватись ілюзій щодо Сталіна і його «найдемократичнішої» системи.
Перебуваючи в Новому Ульмі, Іван Багряний написав і видав збірку віршів «Золотий бумеранг» (1946), сатиричну поему «Антон Біда, герой труда» (1947), перевидав роман «Тигролови», згодом перекладений ^а англійську, німецьку, французьку і голландську мови. У 1950 році опублікував «Сад Гетсиманський», 1953 — «Огненне коло», 1957 — «Маруся Богуславка», 1965 — «Людина біжить над прірвою».
Написав також кілька п’єс: «Генерал», «Морітурі» (1947), «Розгром» (1948). Писав твори для дітей. На його вірші бандурист і композитор Г. Китастий створив пісні «За Україну», «Балада про Тютюнника», «Марш українських січових стрільців». Літературний архів І. Багряного з 1990 року знаходиться в Українській Вільній Академії наук у США.
1992 року Івану Багряному посмертно присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка.