Василь Пачовський
(1942-1983)
Народився в Жуличах біля Золочева, помер у Львові.
Сьогодні він призабутий, хоч 40 років невтомно працював для літератури і створив близько 30 творів, а всі його писання налічують півсотні назв. Більшість його творів так і не було видано. Належав до "Молодої Музи", гуртка українсько-галицьких поетів, які наслідували західноєвропейський модерністичний напрям у літературі, її органом було видавництво "Світ", що працювало в 1906-1909 роках.
Батько поета - сільський священик, патріот і народовець. Мати Марія походила з роду Боярських, в якому теж було багато священиків. 1886 року Василь пішов до школи, а 1889 його віддали до польської гімназії у Золочеві. 1891 року батько помер і син мусив часто голодувати. Під час першої світової війни, на заклик "Союзу Визволення України", працював у Перемишлі і Львові. З приходом українців із царської армії, вів там національно-освідомлюючу, освітню й видавничу роботу. Після війни вчителював у Берегові на Закарпатті, а потім вернувся до Галичини і працював у Перемишлі і Львові. З приходом большевиків став учителем української мови в середній школі, де вчив ще до війни. Брав участь у засіданнях Організаційного комітету письменників Львова у Клубі письменників. 1940 року йому запропонували викладати українську мову у Львівському університеті. Помер навесні 1942-го від простуди. Як учасник і співучасник боротьби М.Міхновського, В.Пачовський був передусім поетом-державником. Його драма "Сон української ночі" виховувала національно свідому інтелігенцію в Галичині на початку ХХ століття. Ціле життя й велику частину своїх творів посвятив він для створення ідеології української державності. Він один із тих, що випередили свою епоху на довгі десятки років. Своїм поетичним словом умів він виразити почування і мрії патріотичної молоді, саме тому вона колись так захоплювалася його творами. Ось кілька рядків із вірша "Спів товпи":
Хто живий уставай, меч у руки хапай,
На Україну трубить Богдан!
До борби, до борби кличе голос труби -
Люд стає від Кавказу по Сян!
...Від Кавказу по Сян лиш один буде лан,
Його власником - нарід цілий.
Спільна праця і край, блисне воля і рай -
України вінець золотий!
В.Пачовський ставив собі за мету виховати новий тип українця-державника, рисами якого були б передусім національна гордість і самопошана. У своїй праці, що вийшла друком у Нью-Йорку 1917 року, він писав: "Чому нам не бути гордими за себе, за своїх героїв, за свою минувшину, коли вона така велична і сяє всіми світлотінями різних характерів і стремлінь?! Чому нам оглядатися довкола себе, що за нас скаже той або сей, і стосуватися до його ласки? Вдивімся в седе, побачмо себе, спізнаймо своє "я", високе з природи, перебудуймо себе, перекуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицеву енергію - а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитись, бо в нашій душі є велике творче джерело духа, за яке ми повинні й можемо бути горді!"
У своєму історіософічному творі "Світова місія України", що появився у видавництві "Краса і Сила" в Перемишлі 1933 року, каже поет пророчим тоном: "Амінь, амінь говорю вам, що воскресення прийде. Білим світом високих зір сходить на нашу націю дух Володимира Великого й каже моїми устами сумним в Україні: солодко й почесно є для Рідного Краю вмерти, але солодше й почесніше й для Рідного Краю жити в часі його воскресення й серед бурі й натиску життя його переперти! Тому позмивайте сонні очі ранньою весною, підкріпляйте ов'ялі руки, додавайте сили хитливим колінам, черпайте силу з праджерела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну гордість і самопошану, одним словом - зробіть націю, яка стане підметом, стане угольним камнем Божого храму. А тоді буде даний вам вінець замість попелу, замість плачу єлей радощів, замість сумовитого серця - одежа слова. І назвуть вас світочами нового життя, сильними в справедливості, а нашу Україну найкращою піснею в молитві світу до Бога!"
З ідеєю відродження української держави пов'язані майже всі драми Пачовського, історичні вірші та велика кількість популярних книжечок і статей.