Багаторівневим і художньо неординарним дослідженням практично однієї теми — випробуванням на живучість та міцність в соціально-політичних струсах XX віку ідеї української державності — Улас Самчук завдячує славою одного з найвизначніших прозаїків, хто творив у вигнанні Спершу добровільному, коли недавній учень приватної гімназії у Крем'янці (нині Тернопільська обл.) дезертирував з польського війська до Німеччини (1927), а опісля — вимушеному вигнанні, з невеличкою (1941—1944) перервою на час війни, що зродила надію на крах комуністичного режиму й здобуття Україною права на політичне самоврядування. І тим, І тим сподіванням здійснитися не судилося; приїзд на батьківщину (1941) хіба що освіжив і поповнив знання рідної землі, її уперше оглянутих обширів та реальної — і не завше сподівано високої — готовності населяючого її люду до протистояння ленінсько-сталінській облуді, нещадне розвінчання якої письменник теж відносив до найголовніших своїх обов'язків.

Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 р. в с Дермань теперішньої Рівненської області у відносно заможній хліборобській родині, щоденний побут і специфічно «земна» духовність якої, була в умовах зросійщеної царатом Волині чи не єдиним «підручником» з етнопсихології та буттєвої філософії рідного народу. Згодом, уже на противагу насильницькій полонізації західноукраїнських земель, Самчук почасти самотужки, а більшою мірою — у розмаїтих молодіжних гуртках та товариствах знайомиться з працями видатних українських вчених, вивчає вітчизняне минуле, шляхи становлення української культури, літератури тощо. Додамо, що значна частина цих освітніх зусиль завершується уже в умовах еміграції, де Самчук певний час (1929— 1931) навчається у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі.

Перші літературні спроби Уласа Самчука припадають іще на гімназійні часи, невдовзі після яких у варшавському часописі «Наша бесіда» було опубліковано оповідання «На старих стежках» (1926); з цього часу прізвище письменника доволі часто з'являється на сторінках «Літературно-наукового вісника» (Львів), журналів «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). Зібрала видрукувані там і в інших принагідних виданнях твори книжка «Віднайдений рай» (1936).

Проте не ці, підкреслено модерні і формою, і змістом, оповідки з міського еміграційного життя стали візиткою дарованого Самчуку природою художньо-психологічного хисту. По-справжньому розкуто і повносило він дався взнаки в повісті «Марія» (1933), чия героїня є плоть од плоті злютованого з годувальницею-землею народу. І як ця земля, щедра на добро, без якого світ виродніє. Наразі — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої" гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Підпадає під мертвотний його прес на сімдесятому році життя і Марія, що, зрештою, з огляду на чималий її вік, не виглядало б трагедією такого могутнього штибу, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

На захист викорінюваного на отчій землі господаря стає Улас Самчук і в повісті «Кулак» (1932), завершення якої збіглося з початком роботи над найбільш відомим твором письменника — трилогією «Волинь».

«...Я ставив і зараз ставлю,— писав трохи згодом Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю. Для цього маю свою вироблену концепцію, свою ідеологічну підмурівку і виконую це завдання з послідовною черговістю,..» Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти Володьки Довбенка крізь війни, революції до максимально можливого себе самого — свідомого не лише спадково народних своїх рис та чеснот, а й місця цих чеснот в ідейних вируваннях сучасності. Україна, якою та постає із сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе у дзеркалах різноспрямованого (імперіалізм-комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам, у якому рівнозначним остаточній смерті був би впокорений послух порядкові, котрий робить з розбою соціальну норму, як то бачимо в епізоді, де заблукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня:

«— Дед! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

— Стій! — крикнув Матвій.— Ти куди? Твоє? — Боль шевик висмикнув з кобури нагана.— А вот!.. Не хочеш в лоб?

Очі його, мов шротини.

— Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе нє старий режім...»

Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала і його жертви, однак тепер, у XX віці, вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, до неї спонуки, право на її результат. Не кажучи вже про ставлення до людського життя, геть знеціненого абсолютною вартістю нового Молоха — ідеї. її непідсудним речником вважає себе і цей недолюдок, чиї «вип'яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий низький лоб — мов вилиті зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько». Означення, звісно, не всеохопне, але досить промовисте — ним підкреслюється кочівна, а відтак і протиприродна для хліборобської душі сутність більшовизму, який, не маючи нічого власного, готовий нищити усе, відмінне від нього. Принагідно зауважимо, що ця безальтернативно від'ємна характеристика номадів од марксизму просякає усю творчість Самчука. «Я грішна. Я ніякий не герой,— звучить на сторінках одного з останніх романів письменника «Втеча від себе».— Я звичайна людина. Мені дозволено родитися, призначено певну кількість років прожити, і це завдання я намірена сповнити. Маючи власну шию і на ній власну голову. Але ось, ні з сього, ні з того, приходять індивіди, які починають тебе визволяти. Клясова свідомість... Яка, до чорта, свідомість! Хто їх щось таке просить? Визволення працюючих... Звідки вони знають, що таке працюючий? На лобу серп-молот, а під тим порожнява, не потрапить розрізнити зерна пшениці від зерна жита... Майстри атмосфери, в якій соромно жити навіть скотині...» І хоч ні сам Самчук, ні герої «Волині» цією атмосферою безпосередньо не труїлися, і роман, і його автор головним опонентом мали саме її. А з тим і всякий із світоустроїв, де хліборобська душа не одержує умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Утім, зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що, зокрема, свідчать і назви окремих її частин: «Куди тече річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і духом фундамент рідної держави, грунт для якої Володимир з батьком Матвієм поки що лише готують: освітою і самоосвітою, низкою культурницьких починань, що знадобляться у майбутньому так само, як і політична самосвідомість земляків, до яких роман «Волинь» ішов цілих піввіку...

У 1936 р. Самчук завершує роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а. в 1941 р. він разом з групою культурників (Олена та Михайло Теліги, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль) вирушає із Львова на Схід, аби почати конкретну роботу по здійсненню планів на українську автономію. Користуючись посадою редактора офіційної газети «Волинь», що виходила в Рівному, він багато їздить, уперше відвідує Київ, Полтавщину, цілеспрямовано готуючись до написання давно задуманого багатокнижжя «Ост», про першу частину якого «Морозів хутір» у щоденникових записах автора мовиться: «Про революцію... Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком «в огні пробуджена». Проти неї «Железный поток»..., «Грядущий х а м» за Мережковським, «Власть тьмы» за Толстим, «самая обыкновенная, самая коротенькая глупость» за Достоєвським. Моїм завданням — шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?». Три книги відповідей на це (Морозів хутір», 1948; «Темнота», 1957; «Втеча від себе», 1933—1982) вмістили картини кількадесятилітніх поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за рідною землею, а горе цієї землі, поглиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрмами, котрі з колишнього свідомого монархіста, що не мислив себе поза вірнопідданством Росії, зробили патріота щонаймодернішого інтелектуально-духовного гарту.

Власне, трилогією «Ост» Самчук здійснив щонайприскіпливішу ревізію чи не всіх політичних течій розкиданого по Європі українства, «проілюстрував» їх десятками доль, із кожної видобувши те, що в підвалинах майбутньої незалежної України мало б, на переконання автора, претендувати на роль наріжного каменя. Що з цих сподівань справдиться, а що ні,— покаже історія, яка самого Самчука водила колами, що виглядають не згірше Дантових; після звільнення з-під арешту за видрукувану ним у газеті «Волинь» статтю «Так було — так буде!» він повертається у 1943 році у Львів, а в 1944 р. знову опиняється в Німеччині. Капітуляція фашистського уряду приводить Самчука в табори Ді-Пі (від англ. displaced person — переміщена особа), де він одразу ж включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р. З того часу і до виїзду за океан Самчук поєднує організаційні клопоти з творчими: працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті «Сонце з заходу», книгою публіцистики «Невільники фрази», п'єсою «Любов і ненависть», яка була розпочата іще в Рівному і по закінченні (17 жовтня 1947 року) одержала назву «Шумлять жорна». На час перебування у таборах для переміщених осіб припадає і вихід друком повісті «Юність Василя Шеремети» (1946), що була розпочата й практично викінчена іще в Городку під Львовом, після вимушеної евакуації з Рівного.

Після переїзду до Торонто (1948) більша частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть вогонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979). У 1980 році вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», всуціль присвячений життю заокеанської української еміграції. А увінчує доробок Самчука (і трилогію «Ост») роман «Втеча від себе» (1982), у якому Іван Мороа знаходить другу, канадську свою домівку. Для самого письменника вона стала і місцем його поховання: помер Улас Олексійович Самчук у госпіталі неподалік Торонто 9 липня 1987 р. Похований на цвинтарі церкви св. Володимира українського поселення Київ на околиці Торонто.