Як людина, що рано встає і встигає багато зробити за свій день, Олесь Донченко рано розпочав трудовий шлях і за своє недовге життя (прожив неповні 52 роки) встиг написати багато гарних книг. Його перший вірш потрапив до друку в Лубнах у 1918 році. На початку 20-х років чимало віршів Донченка друкувалося в газеті «Червона Лубенщина». На сторінках газети часто з'являється його ім'я — й не тільки під віршами, а й кореспонденціями, навіть передовими статтями.

Олесь Донченко належав до організації селянських письменників «Плуг». На літературних вечірках навколо прочитаних віршів спалахували суперечки й дискусії.

Отож Донченко починав свій творчий шлях як поет. У цей час у Лубнах працював поет Павло Усенко. «Я запам 'ятав Олександра Донченка дещо сором'язливим, немов усміхненим, неговірким, проте, безумовно, допитливим юнаком з гострим чіпким поглядом... І в пізніші, зрілі творчі роки ця допитливість до всього не згасала в ньому, як не згасали й гострий зір та людяна скромність», — розповідав П. М. Усенко. У цій лаконічній характеристиці чи не головні риси Донченка як письменника і як особистості.

Якось Олесь Васильович сказав, що краще більше писати, ніж говорити, і розповів про одного «дуже хорошого письменника», який буває в нього. «Він може цілісінький вечір не сказати жодного слова. А як пише!» Мав він на увазі Андрія Головка. І був сам такий. Скільки прекрасних книг лишив по собі! Переважно для дітей. Бо визнаним поетом він не став (хоч і мав кілька збірок поезій). Писав також п'єси. Але в літературу ввійшов як талановитий оповідач-прозаїк. Його книги «Батьківщина», «Школі над морем», «Лукія», «Карафуто», «Повість про новий дім», «Лісничиха», «Юрко Васюта», «Золота медаль» була свого часу широко відомі серед читачів-дітей. Окремі з них не втратять своєї краси і сили і в майбутньому.

Глибоке враження залишала повість «Лісничиха». Написав її справжній поет, безмежно закоханий у барви рідної Лубенщини, тонкий знавець дитячої душі, людина щирого серця. Не можу забути образів, барв і мови цього твору! Коли читав, повиписував собі в зошит окремі місця і перечитував потім, як вірші в прозі. З якою любов'ю пише Донченко про край «над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі». Це повість про красу лісової Лубенщини, зігріта любов'ю поета до лісу. Дружина письменника Марія Макарівна розповідала, як трепетно виражалася в нього ця любов. «Поглянь, — казав він дружині, — як дубовий листочок скрутився в ушко». Звичайно, він був спостережливим. «Осика сичить, як гадюка, і заходиться жовтою піною. А дуб-сухостій, як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвін, і як вибухне, то так і сипне жменю білих зірок. Дубові сучки викидають синій; цвіт, як волошки, і гоготять на всю хату...». Тільки й скажеш: художник!

Останні роки свого життя Олесь Васильович прожив у Лубнах. У цьому місті минули його дитячі та шкільні роки, тут він формувався як письменник, сюди повернувся після Вітчизняної війни. Найвизначніший твір письменника — повість «Золота медаль» — теж створювався у Лубнах. Але не всі свої плани встиг здійснити Олесь Донченко. Серед них був задум книги про оновлення рідної землі, про людину-лісівника, про ліс. Видно, його любов до рідної природи не могла вміститись в одному творі «Лісничиха», хоч і зітканий він з найніжніших почуттів. Якось письменник признавався, що головна його творча мета — це ліс. «Колись я напишу велику повість про український ліс, про будівника лісів!» — казав він П. Лубенському.

Десь уже з кінця 40-х років Олесь Васильович жив цим задумом. Перебравшись до Лубен, Донченко заприятелював з працівниками лісгоспу, став бувати в лісах, спостерігаючи за життям і працею лісників. Напрочуд цікавою людиною був для нього директор лісгоспу Неклов. Разом з ним Олесь Васильович відвідав багато лісових господарств Полтавщини, побував в районі Миргорода (Сорочинці — його рідне село), Шишак, Чорнух, Комишні. Під час цих поїздок супутник письменника розповідав цікаві історії з свого життя, зокрема про те, як під час Вітчизняної війни партизанив у лубенських лісах. Усе це, можливо, теж знайшло б своє місце в майбутній книзі.

Поблизу Сорочинців, Шишак і Гоголевого були великі території піщаних ґрунтів. Там насаджували сосни (зупиняли наступ пісків), і Донченко спостерігав за роботою, розмовляв з людьми, часом занотовував собі якісь факти чи думки... Та тяжка хвороба перекреслила його плани, а може, й обдумані вже розділи книги, які треба було тільки написати — у творчому житті Донченка це було звичайним явищем.

Окрім книг, Олесь Васильович створив сад. Розрослись посаджені його руками яблуні на високій горі наді Сулою. Вся праця талановитого письменника лишилась як заповіт молоді любити життя, землю, свій рідний край!