Коли ми думаємо про Івана Франка, у нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої «дух і тіло рве до бою» заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий...

Той корінь бере початок з батьківської хати. Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. У такій сім'ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям.

З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». Шкільні товариші Івана Франка твердили, що він надто часто поринав у свої думки, не чув того, про що йшлося на уроці. Коли Франко одного разу над чимось замислився, учитель сказав йому: «Ти будеш або великим письменником, або великим багачем, або великим опришком».

1865 року помер батько. У дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мати.

Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та інших авторів в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Гора-ція, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» Вацлава Ґанки. У гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна.

Про роки навчання у Дрогобицькій гімназії письменник згадував з великою приємністю, вважаючи, що саме там, завдяки талановитим учителям, здобув основну, як на ті часи, освіту. У нього була добра пам'ять — міг майже дослівно повторити те, про що розповідалося на уроках. Багато читав, зібрав чималу власну бібліотеку.

Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев'яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великий камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном... але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п'яниці» і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка.

У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О. Кониським і В. Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів.

Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мови Львівського університету. Хоча пробна лекція мала успіх, однак лідери народовців, «москвофілів», польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. Не вистачало хіба що фізичних сил. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І. Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».

Іван Франко був дійсним членом Празької академії наук, почесним доктором словесності Харківського університету, одним з організаторів радикальної партії Галичини, що згодом стала націонал-демократичною.

1908 року письменник знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок Першої світової війни застав родину Франка у трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини — в армії. Позбавлений 176

засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але, навіть перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер 1. Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові. На його могилі в 1933 році споруджено символі-чний пам'ятник — це скульптура каменяра, який розбиває скелю. Друкована спадщина Івана Франка сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів'яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» тощо. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Украдене щастя» та інші.

18 томів становлять його літературознавчі та фольклористичні праці. Ще у шкільні роки Франко зібрав понад 800 народних пісень, і цю колекцію він поповнював усе життя.

Франко є організатором видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», авторм праць з історії та теорії літератури, перекладачем творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.

Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

Ім'ям Івана Франка названо вулиці, театри, школи, вищі навчальні заклади (Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути), обласний центр — Івано-Франківськ. 1979 року засновано премію академії наук України ім. І. Франка.